liveruiowa

На першому засiданнi гуртка вибирали п'єсу. Вибирали довго. Десятки п'єс перебрали. Вiд трагедiї Шекспiра «Отелло» (яку вiдхилили через її непедагогiчнiсть — занадто вже про любов) до драми Корнiйчука «Платон Кречет» (теж про любов, хай йому грець!). Нас навiть почав брати вiдчай, ми вже подумали, що геть усi п'єси про любов. А навiть коли б про любов було й педагогiчне, ми i самi не хотiли про любов. Щоб я вам ото при всьому селi цiлувався на сценi з якоюсь Ганькою Гребенючкою!

• Тореадори З Васюківки Аудіокнига 2 Частина
• Аудіокнига Тореадори З Васюківки 2 Частина Скорочено
• Тореадори З Васюківки Аудіокнига 1 Частина 2 Розділ

Все песни Тореадори з Васюківки 02 скачивайте бесплатно и слушайте онлайн на сайте vkmp3.org Огромное количество mp3 бесплатно и без регистрации! Найдено 1 аудиозаписей. Нестайко Тореадори з Васюківки 02. Другие песни исполнителя Нестайко.

Я краще з коровою поцiлуюсь! Скрутно було i з iншими головними ролями. I городничиий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був однн I суддя Амос Федорович Ляпкiн-Тяпкiн — один. I попечитель Артемiй Пилипович Землянiка — один. I I все-таки «Ревiзор» — генiальна п'єса. А Гоголь — генiальний письменник.

Вiн знав, що ми з Явою гратимем у «Ревiзорi», i написав двi ролi — Добчинського i Бобчинського. Геть однаковiсiнькi. Спецiально для нас. Щоб ми недоварились.

• Тореадоры из васюковки аудиокнига. Рейтинг: 2 Мне нравится / Мне не нравится. Просмотры: 1064 Комментарии: 0 Время: 25 мин 40 сек. Аудиокнига Хиты: 214 Лайки: 0 Комменты: 0. Бык убил тореадора во время корриды. Аудиокнига Хиты: 162 Лайки: 0 Комменты: 0.
• Тореадори з Васюківки. Нестайко «Тореадори з Васюківки» «Метро під свинарником, Собакевич » частина 1 - Продолжительность: 32:01 Аудиокниги для всей семьи 9 408 просмотров.

Ролi, звичайно, не зовсiм головнi. Але ви не думайте — без Бобчинського i Добчинського нiчого не було б. Все у п'єсi без них пiшло б шкереберть. Не було б п'єси.

I не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський i Добчинський вигадали, що Хлестаков — ревiзор.

— От артисти! — так прямо и казав про.нас дiд Салимон А вiн на цьому дiлi розумiвся. Вiн колись, як служив у армiї, грав у духовому оркестрi. На найбiльшiй трубi, що зветься бас-гелiкон. Вона й зараз лежить у нього на горищi, схожа на великанського равлика.

На свята, коли дiд Салимон хильне «по третiй», вiн iнодi дає концерт — бубукає у свою трубу. Старi баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, i хрестяться.

Найбiльший успiх дiдова гра має у наших сiльських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночi. Нi, раз дiд Салимон сказав, що ми артисти, — нiяких сумнiвiв не було. Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури — завжди мука була.

Так у вiршах хоч рима за риму чiпляється, допомагає запам'ятати. А тут — проза.

Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав — враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде Але з папiрцем грати на сценi не можна.

Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а «Ревiзора» Гоголя. Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру.

Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось — прислухається дiд.

Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу). «Бу-бу-бу Ревiзор!

Гу-гу-гу Хлестаков! Ру-ру-ру П'єса!» — тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi — «Ревiзор»' «Ревiзор», — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревiзор» нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом — Гоголь.

Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося!

Хоч я й пiонер i не вiрю, звичайно, але Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у рiчку! Я стояв на суковi i дивився вниз, а серце моє вже давно одiрвалося i, вискочивши з грудей, летiло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гiлляку, i не мiг одiрватися, а памороки менi забивало, i в животi тенькало, i Але нi!

То були iграшки, а не переживання. Я з радiстю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевiзiйної київської вежi, аби тiльки. Ми не сказали один одному нi словами глянули одич одному в вiчi i тiльки тепер зрозумiли, що ми наробили. Ми не тiльки провалилися самi, знеславили себе на все сели.

Ми провалили весь «Ревiзор» Гоголя. Таку п'єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч якi неголовнi герої Бобчинський i Добчинський, а так побудована ця генiальна п'єса, що без них нi тпру нi ну — нема ходу п'єсi нiякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навiть уявити важко, що там дiється Скандал Панiка Бо ж не можуть дiзнатися городничий Карафолька та всi iншi чиновники, що в готелi живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревiзора. Сказати це повиннi були ми, Бобчинськии i Добчинський Крiм нас, нiхто цього зробити не може. I вмерла п'єса.

Розгублено стоїть на мiсцi талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. I всi iншi персонажi стоять, як у тiм'я вдаренi. А за сценою, так i носа ни показавши, страждає ще талановитiший Коля Кагарлицький.

Ах який же вiн був Хлестаков на репетицiях! I де ж у нього те бралося А ранiше таке ж тихе i непомiтне було! Ми його й за хлопця не мали. Нi тобi з верби у воду стриб; нути нi тобi з рогатки вiкно вибити. Носа у книгу впхне а сидить пiд грушею нищечком.

А на сценi таке виробляв, що аж-аж I тепер нiхто цього не побачить. Нi, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на парадi. По Хрещатику не можна просто собi йти, коли щойно приїхав у Київ. Така вже то незвичайна вулиця.

Той, хто потрапив на Хрещатик, стає нiби iншою людиною. Всi на Хрещатику здаються якимись радiсними i святковими. I напрочуд чемними, ввiчливими.

I всi усмiхаються. Хоч iдуть люди по Хрещатику щiльно, як у черзi, майже при гудившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив лiктем або навiть просто вилаяв. Штовхне ненароком — «Вибачте!» — усмiхнеться i йде собi далi. Хорошi люди на Хрещатику! Треба, щоб на всiх вулицях такi були.

Пливемо, ми, линемо, викроковуємо Широкий, як Днiпро, Хрещатик (по радiо на свята завжди так кажуть). Попiд берегом на тротуарах — люди, посерединi, на брукiвцi, — машини.

I так, як на тротуарi не побачиш жодної машини, так на брукiвцi не побачиш жодної людини. Кожному своє.

I щоб одне одному не заважать, навiть переходи пiд землю поховали. Такий же па Хрещатику лад — любо глянути. «Легше у нас пiд воза вгнатися, нiж тут пiд машину», — подумав я.

Та тiльки встиг я це подумаги, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулицi просто пiд машини огрядний i лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече i наче без штанiв, у самих трусах. Тiльки по гудзиках ми здогадалися, що то були такi штани, але коротенькi, як труси. З-пiд тих штанiв некрасиво стирчали голi, вкритi густим чорним волоссям товстi ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловiк, а якийсь iнтурист. Коли ми вибiгли з метро, завернули у двiр величезного сiрого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертвi вiд знесилення.

Життя в наших тiлах лишалося процентiв п'ять, не бiльше. Та й цi п'ять процентiв — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, нi рукою, нi ногою не ворухнеш Не те що говорить, — ми дихати неспроможнi були.

Ротами тiльки плямкали, повiтря хапаючи, як риба без води. Трирiчне дiвча могло зараз наз брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по двi копiйки за пучок. Така була нам зараз цiна. Лише через хвилин десять. Я дивлюся на нього i хитро усмiхаюсь.

От же ж Лис Микита! Хлопцi тобi потрiбнi! Та я ж тебе наскрiзь бачу. Ти ж для мене як iз скла зроблений! Я тобi не київський мисливець, якого можна за носа водить. На це Ява мастак!

Київськi мисливцi, що приїздили в нашу Васюкiвку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопцiв, щоб ми їм коникiв для наживки ловили. Сiрникова коробка коникiв — п'ять копiйок. Я собi ото ловлю та й ловлю у потi чола: найнявся — як продався.

А Ява сiна у сiрникову коробку натовче, зверху кiлька коникiв покладе i — вже бiжить мiняти на п'ятака. А як пiймають його на цьому, вiн тiльки очима невинно клiп-клiп: «А треба ж було їм їсти вкинуть!». Минулого разу, коли була у нас пригодницька iсторiя з Книшем i Бурмилом i коли Ява був Робiнзоном Кукурузо i тiкав у плавнi на безлюдний острiв iменi Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими пiонерами-юннатами. I була серед тих пiонерiв одна Валька, худа, цибата i, на мiй погляд, зовсiм неiнтересна. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разiв краща). Але то я вважав, що Валька неiнтересна.

А Ява Ява через двi хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київськi юннати поверталися додому, Валька залишила Явi свою адресу, щоб ми написали, чим закiнчиться наша iсторiя з Книшем i Бурмилом, — її дуже, бачте, це цiкавило. Минув час, iсторiя з Книшем i Бурмилом закiнчилася для нас щасливо, ми були героями, i Ява пiсля цього кiлька разiв напiвжартома, напiвсерйозно закидав гачка — написати Вальцi листа.

Я подумал,подумал и решил что меня это не устраивает, черт его знает что там пришлют. Так и лимит не превышен, и таможня не скажет, что вещь столько стоить не может и для домашнего использования цена не запредельная (т.е. Посоветовался с Тиной, она сказала, что они обычно пишут в декларации device sample и ставят цену 100$. Попросил написать diagnostiс tool и указать стоимость 695$. Launch x431 обновление 2014.

Я робив — тьху! —i казав: «Ти що, вчадiв! Я, коли в таборi, мамi нiяк не можу написать, а ти хочеш» Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка у нього була якраз з мови. Так з листом нiчого не вийшло.

Але адресу Ява зберiг. Вiн її ховав на горищi, я бачив, як вiн там перечитував її, наче листа якогось. Ви ж самi подумайте: пiсля довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о свiте ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. I ви, схиливши голову, жалюгiдно висите на своєму вусi, майже не торкаючись землi. Ви, який мрiяли про урочисту й хвилюючу мить, коли вiдчиняться дверi, i вона стане на порозi, i здригнуться вiд радiсного подиву волохатi вiї, i засяють очi, i запашать рум'янцем щоки. I вона скаже: «Ой'» — а потiм: «Ах!» — а потiм: «Здрастуй, здрастуй! Яка я рада!» I все буде так прекрасно.

Я вiдчув у животi неприємну смоктущу порожнечу — хотiлося вже їсти — i сподiвався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Можна ж було легко що-небудь вигадати — наприклад, упав i вдарився чи їхав у переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Київ. Але переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика.

Бiля Володимирської гiрки, там, де павiльйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав. Я помацав себе за груди i здвигнув плечима.

Я знав, на що вiн натякає. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Але в нас ще були грошi.

На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на вертольотi, чи то на фiльм, на який «до 16 рокiв не дозволяється» — ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою. Древнi люди, що ото пекло видумали, якiсь були наївнi, без усякої фантазiї. Хiба то пекло? От київський пляж у жаркий вихiдний день — оце пекло!

Люди тут справдi пеклися, смажилися, шкварилися на сонцi. Половина з них лежала голiчерева мовчки, без руху, заплющивши очi, мов мертвi. Лише по тому, як колихалися їхнi животи, можна було зрозумiти, що вони ще живi, ще дихають. Друга половина безперервно щось iла — жувала, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетiв, пила пиво i лимонад iз пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спецiально, щоб попоїсти. I лише незначна частина хлюпалася, купалась у водi. Але цiєї незначної частини було досить, щоб витiснити своїми тiлами пiв-Днiпра води.

Ще одна незначна частина весь час кудись iшла. Iшла, переступаючи через тiла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови i таке iнше. Але й цiєї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку i метушню.

Гуп! — попiд кущами волейбол, стоять кружка i м'яча гупають. I нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по головi вцiлити. Рiзнокольоровi м'ячi не стiльки у повiтрi лiтають, скiльки по пiску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол. Це «геркулеси» мiж собою вiтаються, не зупиняючись i голови не повертаючи, щоб не втратити статечнiсть фiгури.

I всi оцi нумерованi iндикуватi Марики, Гарики i Шурики вiдрiзнялись од решти людей тим, що були розмальованi татуїровками. Татуїровки були у них де тiльки хочеш — на руках, на грудях, на ногах i навiть на спинi. I чого тiльки не було «виколото»: i кораблi, i орли, i звiрi, i жiнки, i кинджали, i рiзнi мудрi тексти, наприклад: «Смерть за измену» абощо Це по-перше.

А по-друге, у всiх у них щось висiло на шиї. Такий собi лаяцюжок, а на ланцюжку або пiдкiвка, або бляха, або якась жiноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нiчого, або навiть хрестик. I дивно було бачити хресiнк на грудях, де був виколотий пiратський корабель, кинджал та ще й оте «Смерть за измену». Ясно, що той хрестик нiчого спiльного з богом не мав, що то було просто модно. А он дiд який! Iз води тiльки-но вискочив i ну гiмнастику робити — присiдає, на руках од землi оджимається, пiдстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках i ззаду голови довге волосся аж до плечей.

I усмiхається на весь рот, пiдморгує комусь. Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у тенiс чи, як його, у бадмiнтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Цiкаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збiглося А тут нiхто й уваги не звертає.

Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани?

Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше I там нема Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут Далi Ой, нi!

По-моєму, назад! Нi-нi, вперед! Нi, я тобi кажу, назад А може, справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!

Але я не став i не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного мiлiцiонера. А може, й був — тiльки голий. А хiба пiзнаєш мiлiцiонера, коли вiн голий. Та й взагалi голий мiлiцiонер — це не мiлiцiонер.

Нiякого трепету перед голим мiлiцiонером нема. От, скажiмо, товариша Валiгуру, мiлiцiонера, що в нашому селi живе, наш сiльський п'яниця Бурмило визнає тiльки тодi, коли той при всiй формi. А коли, бува, порається мiлiцiонер у себе на городi без кашкета i без кiтеля, а в самих лише галiфе, i в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, i вiн прийде, в чiм був, — то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тiльки тьхукає. — От як паршиво виходить! — з гiркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить?

Якщо так, тодi весь той наш героїзм — нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн Нiколи вони не брехали. А ми — брехуни й жулiки. — Гаразд, — пiдхоплює Ява. — Тiльки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб.

Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба. Не знаю, как вы, но я, когда на мне всё новое, чувствую себя, будто голый.

Кажется, что все на тебя смотрят, и стыдно как-то, неловко, и хочется спрятаться от глаз людских. Кончается всегда тем, что я или потрусь рукавом о стенку, чтоб он не был таким новым, или пятно на штаны посажу, или ботинок носком в землю ткну, чтоб не так блестел. Тогда мне легче. Вот и сейчас, выйдя на лестницу, я сразу проехался локтем по перилам и сделал на рубашке грязную полосу.

И только после этого мы вышли на улицу. Да всё равно в новом было неудобно и неловко: ноги в ботинках, как в колодках, воротничок шею трёт, что твой хомут, — чтобы повернуть голову, нужно всем телом поворачиваться. И почему это в театр нельзя ходить в обычной одежде? В оперi з царями було набагато краще, нiж у музкомедiї. Там тих царiв було аж кiлька. У кiлькох виставах. I в «Борисi Годуновi» — цар.

I в «Казцi про царя Салтана» — самi розумiєте. I в «Декабристах» — цар. I в «Снiгуроньцi» — цар. Я аж зрадiв, коли дiзнався, i вже був певен, що серед тих царiв ми обов'язково вiдшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до дiла, то всi царi виявилися негодящi, не те що треба.

Жодного з лисиною. Всi чупринистi, навiть кучерявi. I високi, здоровi дядьки. Це нам бiлетерша сказала. I навiть показала їх усiх. Там у фойє висять портрети всiх артистiв театру.

«Нашого» серед них не було. Невеселi вийшли ми з оперного. Ми спустилися по вулицi Ленiна до Театру росiйської драми iменi Лесi Українки.

Але й там (а пiсля того в театрi iменi Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, i серед портретiв, що висiли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останнiй Київський театр юного глядача. Ми пiднiмалися вiд театру iменi Франка по сходах повз незвичайний дiм на вулицi Орджонiкiдзе, що був геть-чисто весь облiплений чудернацькими фiгурами: тут були i слони, i змiї, i дивовижнi птахи, i зовсiм якiсь незрозумiлi потвори i чудовиська Iншим разом я б, роззявивши рота, витрiщився на цей дiм, бо такого дому нiде в свiтi нема, тiльки в Києвi.

Але тепер я байдуже проходив повз нього i навiть не дивився! Бачу — Ява крутиться, крутиться на стiльцi, наче йому жару в штани насипали, потiм враз пiдвiвся i пiшов. Прямо по проходу до сцени.

I зал принишк; i всi голови до Яви повертають, як на парадi до генерала, що обходить вiйська А Ява йде, iде, iде, пiднiмається на сцену, пiдходить до курки i починає її розплутувати. А артисти собi грають, нiби не помiчають Яву, нiби його й нема на сценi. Ява розплутав курку i спокiйнiсiнько пiшов назад на своє мiсце. Тiльки коли вiн сiв, я почув, як важко вiн диха, i як бухкає в його грудях серце. А через кiлька хвилин Вовк з'iв-таки Бабусю, i перша дiя закiнчилась Завiса опустилася, в залi спалахнуло свiтло. Всi заплескали в долонi, причому бiльшiсть глядачiв повернули голови i дивилися на Яву. I було незрозумiле, кому вони аплодують — артистам чи Явi.

Тореадори З Васюківки Аудіокнига 2 Частина

До нас вiдразу пiдбiгла Валька. — Ой здорово! I як ти наважився! Я б нiколи не змогла. Ой молодець! — вона говорила голосно, навiть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усi бачили, що вона знайома з Явою.

Вона пишалася цим. Звiдусiль на Яву були спрямованi захопленi погляди. I коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули прнглушенi голоси: «Оцей! Он вiн пiшов! У бiлiй сорочцi!» По-моєму, це було саме те, про що мiг тiльки мрiяти Ява. Вiн був щасливий. Сказати, що вiн сяяв, це, мабуть, нiчого не сказати.

Аудіокнига Тореадори З Васюківки 2 Частина Скорочено

Вiн ходив по фойє, як на ходулях, нiби вiн вищий всiх на свiтi. Очi його випромiнювали щось таке, чого не здатнi випромiнювати очi звичайних людей.

Тореадори З Васюківки Аудіокнига 1 Частина 2 Розділ

I такий вiн був далекий-далекий вiд мене, як нiколи в життi. Я i мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не iснували Звичайно, вiн був герой, це ясно, але менi було неприємно дивитися на нього.